СЬОМЕ Слово

Одним із покарань, накладених Богом на людину, була смерть тіла. Якось, уже після вигнання з саду, Адам знайшов непорушне тіло свого сина Авеля. Він говорив до нього, але Авель не відповідав. Він підводив його голову, але вона безвільно падала; широко розплющені очі дивилися застиглим поглядом. Тоді Адам згадав про смерть, якою їх було покарано за гріх. Це була перша смерть у світі. Зараз новий Авель, Христос, убитий потомками Каїна, готувався відійти до Свого небесного дому. Його шосте слово було адресоване землі; сьоме – Богові. Шосте було прощанням у часі, сьоме – початком Його слави. Блудний Син вертався додому: тридцять три роки тому Він покинув дім Отця і пішов до іншої країни – у цей світ. Там Він віддавав Себе, Свої Божі багатства сили та мудрос­ті людям – у Свою останню годину Він віддав за грішників Своє фізичне Тіло і Свою Кров. Уже не було чим поживитися – хіба що оцтом людської невдячності. Коли Він, занурившись у Себе Самого, готувався до зворотного шляху додому, в домівку Свого Отця, з Його уст злетіла остання досконала молитва:

Ісус сказав ці слова не виснаженим шепотом, як говорить людина, віддаючи свій останній подих. Він ще раніше стверджував, що ніхто не забере Його життя від Нього, а що Він Сам покладе його. Смерть не наклала свої руки на Його плечі і не вручила Йому повістки на відхід – Він Сам вийшов, щоб зустріти смерть. Щоб показати, що Він помирає не від виснаження, але з власної волі, Він промовив останні слова,

«скрикнувши сильним голосом»
(Матей 27:50)

Це єдиний приклад в історії, коли Вмираючий був Живим. Його слова про відхід – це цитата із Давидових псалмів:

«В руки твої віддаю я духа мого… … я на Господа уповаю. Радітиму й веселитимусь твоїм милосердям, бо зглянувсь ти над моїм горем, знав душі моєї скорботи і не віддав мене в руки супостата, поставив на широкім місці мої ноги»
(Псалмів 30:6-9)

Він не співав Сам Собі пісню смерті – Він проголошував поступальну ходу Божого життя. Він не шукав притулку в Бога через те, що мусив померти – Його смерть послужила людині і була сповненням волі Його Отця. Людині, яка думає про смерть як про найбільшу трагедію свого життя, важко зрозуміти ту радість, яка надихнула вмираючого Христа на ці слова. Людина думає, що її смерть вирішує майбутню долю її становища – насправді це вирішує її життя. Вибір, який зробила людина, можливості, які були в її руках, благодаті, які вона отримала чи відкинула – саме це вирішує її майбутнє. Життя є більш небезпечним, ніж смерть. А покликанням Його життя було заплатити викуп за людей, що і визначило Його радість у Його смерті та Його єдність з Отцем Небесним. Як планети, рухаючись своїми орбітами і ніби салютуючи Тому, Хто послав їх у цей шлях, через певний час повертаються у висхідну точку, так і Воплочене Слово, завершивши Свою земну місію, повертається до Свого Отця Небесного, Який послав Його на справу Відкуплення.

Коли прозвучали ці слова, з протилежного пагорба Єрусалима почувся крик тисяч ягнят, яких різали на зовнішньому подвір’ї храму, щоб принести їхню кров у жертву Господу Богу на вівтарі, а їхнє м’ясо з’їсти. Чи є правдивим учення рабинів, що одного і того ж дня Каїн убив Авеля, Бог склав заповіт з Авраамом, Ісаака повели в гори, щоб принести в жертву, Мелхиседек запропонував хліб і вино Авраамові, Ісав віддав право первородності Якову, ми не знаємо; але того дня убили Агнця Божого і сповнилися всі пророцтва. Справа Відкуплення закінчилася. Серце розірвалось у пориві любові – Син Чоловічий схилив голову і дозволив Собі померти.