Четверте Слово

Над землею запала темрява, яка тривала від дванадцятої до третьої години. Природа, співчуваючи своєму Творцеві, відмовилася проливати своє світло на це злочинне дійство. Людство, яке засудило Світло Світу, зараз втратило космічний символ Світла – сонце. Коли Він прийшов на світ у Вифлеємі опівночі, небеса раптом наповнилися світлом; коли Він віддався ганьбі Свого Розп’яття на Голготі удень, небеса позбулися світла. Століття тому пророк Амос сказав:

«І станеться в той день, – слово Господа Бога, – я сонцю заповім заходити опівдні, нашлю серед ясного дня пітьму на землю. Оберну ваші свята в смуток, усі ваші пісні в лемент»
(Амос 8:9,10)

Почалася друга стадія страждань Нашого Благословенного Гос­пода. За жахом очікування розп’яття на Хресті надійшли страждання самого розп’яття. Його кров застигала на ранах; тіло охопила лихоманка; терня, яке було частиною прокляття землі через Адамів гріх, тепер вкрилося кров’ю, яка стала прокляттям гріха. Неземний спокій, такий природний у темряві ночі, в неприродній темряві полудня наводив жах. Коли Юда із ватагою прийшов арештувати Ісуса в саду, Наш Господь сказав, що наступила «Його Година» і «влада темряви». Але ця темрява означала не тільки те, що люди погасили Світло, що освічувало прихід кожної людини на цей світ, а й те, що Він відмовлявся в той момент від світла й утіхи Свого Божества. Коли страждання перейшли від тіла до розуму і душі, Він голосно промовив:

У цей момент Свого Розп’яття Наш Благословенний Господь повторив початок Давидового псалма, який пророче вказував на Нього, хоч і був написаний тисячу років тому:

«Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?...
Всі, хто на мене дивляться, глузують з мене, кривлять губи, кивають головою: “Поклавсь на Господа, нехай його рятує; нехай його спасає, коли він його любить!”
Ти мене вивів з материнського лона, ти дав мені безпеку при грудях матері моєї. …
Роззявили на мене свою пащу, неначе лев, що роздирає і рикає.
Я став, немов вода розлита, всі кості мої повиходили з суставів.
Неначе віск, зробилося моє серце, розтануло в мене в нутрі.
Мов черепок, висохла моя сила, язик мій прилип до горлянки, кладеш мене в порох смерти.
Бо пси мене обсіли, і лиходіїв зграя мене оточила.
Пробили мені руки й ноги, всі мої кості я міг би полічити.
Дивляться на мене і з радістю позирають.
Одежу мою ділять між собою, і на хитон мій жеребок кидають» (Псалмів 21: 2,8,14-19)

Псалом підкреслював основну рису Нашого страждаючого Гос­пода – Його відкинення людьми і самотність. Божественний Син називав Свого Отця «Мій Боже» – на противагу молитві, яка вчила людей казати «Отче Наш, що є на небесах». Так сталося не тому, що Його людська природа відокремилася від Його Божої природи, бо цього не могло статися. Це радше було подібним до того, як сонячне світло і тепло ховаються в основі гори, закритої хмарами, хоча її вершина купається в сонячному світлі. Христос, узявши на Себе гріхи світу, добровільно віддалився від Отця і всієї Божої утіхи. Гріх має фізичні наслідки – їх Він ніс на проколотих руках і ногах; гріх має розумові наслідки – їх Він вилив краплями кривавого поту в Гетсиманському саду; гріх має і духовні наслідки: відчуття самотності, відділення від Бога, одинокості. В той момент Він бажав узяти на Себе той наслідок гріха, що був самотністю.

Людина відкинула Бога – зараз і Він хотів відчути це відкинення. Людина відвернулася від Бога – тому і Він, Бог, з’єднаний із людською природою, бажав відчути в Своїй людській природі це жахливе викривлення, ніби Він Сам був винним. Земля вже покинула Його, піднявши Його Хрест над собою; небо теж покинуло Його, заховавшись у темряві – проте, хоч і підвішений між ними, Він їх об’єднував. У вигуку Христа злилися всі відчуття людських сердець, що виражали ностальгію за Богом: самотність атеїстів, скептиків, песимістів, грішників, які ненавидять себе за ненависть до чеснот, а також усіх тих, хто має любов лише до тіла, бо бути без любові – це пекло. Отже, це був момент, коли, висячи на цвяхах, Він стояв на порозі пекла в ім’я всіх грішників. Коли Він зазнав найвищої кари за гріх, що відділяє людину від Бога, Його очі заповнила темрява, а Його душу – самотність.

Кожне з цих слів представляло Його як Божого посередника: першим словом Він благав прощення для всіх грішників, другим словом передбачив Свою заключну роль у кінці світу, коли Він буде відділяти добро від зла, третім словом Він як посередник призначив відкупленому людству духовне материнство. Бог і Він деякий час стояли один супроти одного. У Старому Заповіті згадувалося про те, що той, хто висить на дереві, проклятий – те гірке прокляття вкрила темрява, а Він усуне його, прийнявши на Себе, і тріумфуватиме у Воскресінні. Одним із найбільших Божих дарів людині був дар світла, якому, за Його словами, Він наказав світити і на праведних, і на неправедних. Але як посередник і заступник порожніх і темних від гріхів сердець Ісус відмовиться від звичного для всіх світла.

Історія Божих зв’язків із людиною почалася у Старому Заповіті, коли виникло світло, а закінчиться під час останнього суду, коли сонце і місяць померкнуть, а зорі не дадуть свого світла, і всі небеса потонуть у темряві. Того полудня Він стояв між створеним світлом і кінцевою темрявою, коли буде винесений вирок злу. Несправедливість історії Він відчув на Собі: Світло освітило темряву, але темрява не пізнала Світла. Як умираюча людина деколи бачить усе своє життя, так і Він бачив усю історію, що підсумувалася у Ньому, коли тріумфувала темрява гріха. Той, Хто зійшов до самих воріт пекла, ставав козлом відпущення, на якого старозавітні священики накладали свої руки і якого потім відкидали. Зло перерізує кожну ниточку, яка з’єднує людину з Богом, виставляючи перешкоди на всіх шляхах, відкритих для тих, хто прямує до Нього, і закриває всі акведуки, якими людина може дійти до Бога. Зараз Він відчував, ніби той зв’язок, що єднає людське життя з Божественним, пролягає через Нього. Фізична агонія Розп’яття була нічим у порівнянні з цією розумовою агонією, яку Він узяв на Себе. Хрестики можуть робити й діти, але тільки гріх може помістити душу в темряву.

Крик Христа свідчив про самотність, яку Він відчував, узявши на Себе роль грішника, але це не був відчай. Душа у відчаї ніколи не взиває до Бога. Як помираюча людина, повністю виснажена, не відчуває найглибших мук голоду, які дошкуляють людині, котра бореться за своє життя з останніх сил, так і самотність відчувають не тільки безбожники й невірні – її відчувала на Хресті і найбільш свята людина – Господь. Найважчою розумовою агонією у світі й причиною багатьох фізичних розладів є те, що розум, душа і серце позбавлені Бога. Таку порожнечу ніколи не можна було б заповнити, якщо б Він не відчув усе це на Собі.

Отже, жоден атеїст ніколи не міг би сказати у своїй самотності, що він не знає, як це бути без Бога! Цю порожнечу, яку відчуває людство через гріх і яку Він теж відчув на Собі, тим не менше було висловлено сильним голосом, щоб не видати відчаю, але все ж надія скоріше, ніж сонце, підійметься і розсіє темряву.